Герой лермонтовских драм

Однак Лермонтов не хоче зробити свого героя романтиком-індивідуалістом. У романтичній драмі «Дивна людина» 1831, опубліковано. 1860 змальована група студентів, серед яких перебувають люди, здатні зрозуміти й оцінити Володимира Арбенина. Відтворюючи студентські бесіди, Лермонтов показує, що молоді люди, що оточували Арбенина, жили інтересами, характерними для передового студентства 30-х років XIX в. Драматург відбиває тут реальні факти з життя студентів Московського університету.

Особливо показова суперечка про шляхи розвитку Росії, які

повинні привести до зміцнення її національної самостійності. На думку студента Заруцького, росіяни ще в 1812 р. довели, що вони росіяни, чим і повинні пишатися, залишивши подив нащадкам і чужоземцям

Але відкинуте Арбениным світське суспільство мстить йому, отруюючи його світле почуття ревнивою підозрою. Віра в Ніну, а з нею й у добро й життя валить. Убивство дружини й божевілля, що пішло за ним, — такий сумний фінал життя Арбенина.

Правильно визначають цей фінал слова Невідомого: «И цей гордий розум сьогодні знеміг!» Причина цієї катастрофи в тім, що Арбенин, незважаючи на критичне відношення до суспільства,

був пов’язаний з ним кревними узами й не зумів перебороти в собі ні егоїстичного індивідуалізму, ні безвір’я в позитивні початки життя. Він звертається д самому себе з гірким докором:

Сюжетною основою «Маскараду», як і інших драм Лермонтова; є конфлікт між героєм і середовищем. Євгеній Арбенин теж «дивна людина», як називає його Ніна. Це багато обдарована натура, людина гострого розуму, гарячого серця й могутньої волі. Але середовище, до якого він належить, і епоха, у яку йому доводиться жити, прирікають його на порожнє й незначне існування. В образі Арбенина більш чітко, ніж у ранніх драмах Лермонтова, виступають риси, характерні для дворянської інтелігенції, що випробувала на собі наслідку розгрому абристского руху. Розчарування, песимізм, бездіяльність, рефлексія, що стали хворобою століття, наклали печатку й на лермонтовского героя.

Арбенин — це спроба Лермонтова відтворити в реально-побутовій обстановці той характер, що алегорично втілений поетом в образі Демона. Герой «Маскараду» пережив внутрішній розлад, рішуче розійшовся із середовищем, випробував глибоке страждання й у результаті зберіг тільки почуття презирства й ненависті до всього на світі. Подібно Демонові, Арбенин у любові чистої й прекрасної жінки шукає відродження, повернення до цінностей життя.

Арбенин близький до цього. Він так говорить про свою любов до Ніни:

У драмі «Люди й страсті» Лермонтов яскравими фарбами намалював побут кріпосної садиби, у якій панує кріпосниця фа Іванівна Громова. Вона посилає «у батозі на стайню» кухарчука Васька, що розбив кришталеву кружку, «дівок по щоках так і лупить».

Герой лермонтовских драм переживає й особисту драму, зв’язану так чи інакше із соціальними протиріччями: зрада й зрадництво з боку улюбленої жінки або друга. Носій протесту проти соціальної несправедливості й усього морально-побутового укладу реакційної епохи, мрійник і свободолюбец, лермонтовский герой глибоко страждає від свого змушеної самітності й зрештою гине в нерівній боротьбі

В останній своїй п’єсі «Два брати» 183536, опубліковано. 1880 Лермонтов вертається до жанру своїх ранніх п’єс із їхнім автобіографізмом, намагаючись у драматургічній формі відбити події свого особистого життя того років: зустріну з вышедшей заміж В. А. Лопухиной-Бахметевой, юнацька любов до якої спалахнула в Лермонтові з новою силою. Але жанр експресивно-романтичної драми, де суб’єктивний початок переважає над об’єктивним, видимо, уже не задовольняє Лермонтова, у творчості якого намітився поворот до реалізму, і, не займаючись ретельною обробкою п’єси, він звертається до форми роману «Княгиня Литовська», використовуючи в ньому той же життєвий матеріал

Біжи, червоній, знехтуваний людина! І я воскрес для життя й добра

Кращою п’єсою Лермонтова є «Маскарад» 1835, опубліковано. 1842. Перед нами своєрідний жанр драми, що сполучить елементи романтизму й реалізму, повної бунтарського духу й високої патетики, але в той же час глибоко життєвої у своєму гостро критичному, іноді гротескному, зображенні дворянського суспільства.

Ріст реалістичних тенденцій у драматургії Лермонтова з’явився вираженням загальної еволюції його творчості. Різко негативне відношення Лермонтова до петербурзького дворянського суспільства дало можливість драматургові критично зобразити ряд характерів, типових для світськог