Образ Роксоланы

І не дивно. Адже Роксолана до того ж знала всі тонкощі етике­ту, вміла поводитись із будь-якими державними особами, була стри­маною і сильною. Як би тяжко вона не страждала, ця жінка вміла не виявляти свої переживання, залишаючись завжди величною і привітною водночас. Прекрасний приклад цього її вміння – опис прийому польського посла, який розповів Роксолані про загибель її рідного містечка: “Роксолана сиділа впродовж усього прийому на троні Османа поруч із Сулейманом мовчки, з сухими очима, санов­но всміхалася панові Яну, котрий вдоволено стовбурчив свої котячі вуса, а в самої в душі лунали такі ридання, що від них міг би здри­гнутися цілий світ”.

Дивовижна витримка, особливо якщо згадати, що П. Загребель­ний говорить про характер Насті: “Мала в своїй крові батькову несамовитість і материн легкий норов. Кублилося усе те в її душі в такому безладді, що навіть суворий її учитель Єронім Скароський. не зміг навести в тій душі бодай найменшого ладу. ” Це ж яку силу волі треба було мати Роксолані, щоб стримувати таку свою буйну натуру! Яка мудрість і жадоба життя були їй притаманні, якщо вона змогла не впасти у відчай, зберегти свою особистість у рабстві, щасливо оминути в гаремі інтриги численних ворогів і стати улю­бленою дружиною султана! Так, це була справді непересічна особи­стість. Тому й не диво, що заради неї змінювалися навіть звичаї Османської імперії. Наприклад, Роксолана першою всупереч усім правилам стала приймати іноземних послів із султаном і навіть сама. Але ж хіба не всупереч правилам сміялась вона рабинею, коли її продавали на ринку? І хіба не всупереч правилам, ставши султаншею, Роксолана не стала мститися всім за своє приниження, а побудувала на місці цього самого ринку мечеть, притулок для вбогих і лікарню?

Тож образ Роксолани в однойменному романі П. Загребельного

І справді дивовижний. До того ж, автор при написанні твору кори­стувався тільки історичними документами, тому образ Роксолани ще й історично правдивий, що додає йому привабливості. Тому мо­жна з усією впевненістю стверджувати, що пам’ять про цю надзви­чайну, мудру, розумну, добру, далекоглядну і прекрасну дочку Укра­їни житиме в віках.

Роман “Роксолана” розповідає про лихоліття, коли татарська орда плюндрувала українську землю, палила села, вбивала людей, забирала жінок і дівчат у полон, щоб потім продавати їх. Саме тоді було взято бранкою юну русинку Настю Лісовську, дочку священи­ка. їм було всього п’ятнадцять років. Дівча, яке любили й пестили

Батьки, яке любило співати, читати, вчитися. Але доля була суворою до неї.

Настя йшла на чужину дорогою туги й сліз, як усі інші бранки. Павло Загребельний пише: “Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, під чужим небом, безжальним і блі­дим”. Її думки линули в Україну, і смертельний сум охоплював душу.

У Стамбулі її купив наглядач султанських покоїв Ібрагім і подарував падишахові Сулейману Пишному. Опинившись у гаремі, Настя тяжко страждала, але своїх справжніх почуттів намагалася не виявляти. Ніхто не бачив її сліз. Навпаки – співала, танцюва­ла, сміялася, за що їй дали ім’я Хуррем (розвеселена). Настя чудово розуміла, що це викликає в людей прихильність. Діставши ще в Рогатині непогану освіту, дівчина поповнювала свій інтелектуаль­ний багаж читанням книжок із султанської книгозбірні. Вона зна­ла кілька іноземних мов, читала мудрі книжки.

Влада її над Сулейманом була величезною. Він же цінив у ній істоту мислячу, людину, яка дорівнювала йому впертістю розуму й жадобою знань. Вона була однією з найосвіченіших у світі жінок

І відігравала значну роль у політичному житті імперії.

Султанша...

прекрасно розуміла, що на Батьківщину вона не по­вернеться ніколи, але, будучи справжньою дочкою України, “праг­нула полегшити долю свого нещасного народу”. Довіряла вона тіль­ки яничару Гасану, бранцю з України. Ніколи Роксолана не забува­ла свого нещасного народу, своєї багатостраждальної вітчизни. їй вдалося полегшити долю українського народу. Майже півстоліття наш народ не знав турецького лиха. Саме тоді розквітла торгівля, з’явилися нові міста й села, відбудувалися зруйновані храми.

Чотири століття пройшло з тих часів, а ім’я Роксолани не забу­ли легенди й історія. Більш того, у Стамбулі поряд із гробницею Сулеймана Пишного розташована усипальниця його жони Роксо­лани, єдиної в усій тисячолітній історії Османської імперії жінки з України, яка удостоєна такої честі.

Заглиблююсь у тисячолітню історію. а переді мною лежить художній літопис часів Османської імперії – історичний роман П. Загребельного “Роксолана”, який дає можливість познайомити­ся з особистістю, що увійшла в українську і турецьку історію неза­бутнім своїм яскравим життям.

Настя Лісовська мала в своїй крові “батькову несамовитість і материн легкий норов”. У дитинстві батькова улюблениця отрима –

Ла грунтовні знання. Величаючи доньку “королівною”, батько на­магався забезпечити її усім найкращим, не жаліючи грошей;

Зоставшись без матері під час татарської навали, вона відчула, що щось наче обірвалося в душі: “темнощі поселилися у Настасиній душі від того дня, і хоч сміх знову пробивався назовні згодом, але вже був не такий безжурний і безтурботний”. Але життя продовжувалося, загартована долею Настя знов поринула у зелений, великий, прекрас­ний світ. Зло відступало, треба було жити й кохати.

Пройшов деякий час, і не встигла вона озирнутися, як потрапи­ла до рук нападників – татар, які жорстоко розправилися з її бать­ками. Як то кажуть, від долі не втечеш. І молода дівчина потрапи­ла на невольничий ринок у Кафі. Маючи велику витримку і силу волі, Настя не втрачає здорового глузду, думає про майбутнє. Іскра життя і віри на краще у цьому невольничому вже житті знов запа­лала вогнем життєлюбства. Вона усвідомлювала, що потрапила у світ приниження людського, але в найглибших глибинах душі відчувала, що живе, що треба зараз жити, що житиме й далі. І лише дзвінкий сміх підтримував її у цьому важкому стані, надихав на продовження життя.

Сумувала Настя за Батьківщиною, але все переносила гідно, лише пісні і сміх лунали замість скарг і нарікань. І за це її прозвали Хуррем (розвеселена). З дитинства пережила вона особисту траге­дію – втрату батьків, а тепер, залишившись сама-самісінька серед чужинців, змогла зібратися із силами й досягти успіхів – стала султаншею. Не було такого за історію Османської імперії, щоб ке­рувала жінка, яка нещодавно була бранкою. Своїм розумом, мужні­стю й обдарованістю душі вразила в саме серце Сулеймана. Врода української дівчини затьмарювала всіх навкруги, перед нею схиля­ли чоло вельможі й посли. Навіть досягнувши таких висот, Роксо – лану (так Настю прозвали в імперії) ніколи не залишали думки про Україну, про милий її серцю Рогатин. Дізнавшись про те, що тепер Рогатин лежить у руїнах, замислилася султанша над своїм тепері­шнім життям: чи варте воно чогось зараз, коли її рідний край зни­щено, коли нема того, про що можна було згадати.

Туга і відчай охопили Роксолану. Вона розуміє, що має зараз безмежну владу і багатство. Думка, мов блискавка, промайнула у цій прекрасній жіночій голові: саме те, що має, може використати на благо Батьківщини.

І вже відбудовувалися рогатинські церкви. Світової слави набула ця дівчина з Рогатину. Мудра і гарна жінка на ім’я Роксо­лана залишила по собі добру пам’ять.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...
Вы сейчас читаете сочинение Образ Роксоланы
?